Стародавні ковальські способи з’єднання деталей

Мистецтво ковальської справи йде корінням у залізний вік і вже тисячі років воно зберігає свої секрети. Сьогодні ми можемо спостерігати, наскільки віртуозно підкорювачі металу створюють шедеври, маючи в своєму арсеналі всі кращі досягнення науки й техніки. Проте, давні майстри залишили для нас неперевершену зброю, прикраси, частини архітектурних споруд і інтер’єрів. Чим же керувалися вони в процесі одного з найскладніших етапів створення виробів – з’єднання його частин?
Нині будь-якому фахівцю чудово знайомі такі варіанти скріплення деталей, як використання хомута і заклепок. Очевидно, що ці способи часто використовувалися і в давнину, але ними майстри не обмежувалися.

Пайка

Як відомо, метод пайки застосовували ще ковалі бронзової доби. Спаювання деталей прекрасно підходило для обробки кольорових металів, золота, срібла і платини, саме тому часто використовувалося для виготовлення ювелірних прикрас (зокрема на територіях Східної Європи). У Київській Русі даний метод отримав високу популярність серед замочників, оскільки він відрізнявся високою міцністю. Між окремими частинами виробу вставляли пластину з більш легкоплавкого металу, або ж сплаву, таким чином, поверхня деталей, які сплавлялися, «розчинялася» у припої.

Уже в ті часи розрізняли два види пайки: м’яку та тверду, в залежності від температури плавлення і використовуваного металу. М’які припої зазвичай не перевищували 300 ° С, тому застосовувалися до м’яких металів (олово і сплави на його основі). Для твердих припоїв температура нагріву могла досягати 800 ° С і застосовувалися вони до сплавів на основі благородних металів. Повертаючись до теми виготовлення замків, варто відзначити, що майстри використовували технологію твердих припоїв на основі міді та лише іноді з додаванням олова або свинцю. Не рідко таким чином з’єднували частини кованих ліжок та інших меблів.

З’єднання хомутом

Один з найбільш зручних і простих шляхів обробки окремих частин виробу – хомут, був здавна відомий ковалям і мав значний попит. Даний метод має в рівній мірі практичну і художню функції та належить до роз’ємних способів з’єднання деталей. Саме тому, що хомут, як і всі інші сполучні елементи даного типу, є частиною декору виробу, його зовнішній вигляд безпосередньо залежить від художнього бачення коваля. За часів Київської Русі їх застосовували для з’єднання деталей лампадок, хоругв, кронштейнів, кованих капличок і безлічі інших виробів.

Особливість хомута полягає в тому, що його накладають на окремі частини виробу, а потім з’єднують гарячим (попередньо висадивши заготівлю наставкою). Коли ж хомут остигає, він міцно з’єднує окремі частини в одне ціле.

Застосування скоб

Подібною технологією з’єднання деталей є також скоба. Різниця полягає в тому, що вона часто застосовується для скріплення деталей з безлічі тонких прутів. Як і в давні часи, сьогодні важливо щоб одна з частин була сплюснута. На лицьовій стороні смуги заготівлі роблять пару паралельних просічок, далі скобу виправляють бородком, а кінець трохи збивають в форму конуса. Як і у випадку з хомутом, скоби розігрівають і накладають на частини виробу, які вона міцно стягує після охолодження. Часто можна зустріти комбіноване з’єднання, що складається зі скоби й хомута.

У давні часи цей метод використовували, переважно, для виготовлення дверей, клинків, стремен і підков. Сьогодні ж цей спосіб можна побачити на кованих лавках, решітках для вікон і інших предметах інтер’єру.

Клепане з’єднання

Заклепки також були важливим декоративним елементом, тому часто виготовлялися індивідуально, з певною формою і розташуванням головок. Способів клепаного з’єднання існує безліч, в тому числі й без самих заклепок. В такому випадку, одна з частин виробу, а точніше її головка, сама є заклепкою, під яку надалі робиться отвір потрібного розміру і форми. Подібним чином раніше виготовляли сокири, сьогодні ж можна зустріти найрізноманітніші застосування заклепок – від зборів до підвазонників.